Середа,
3 серпня 2011 року
Спогади... Їх 'смак' знає лише той, хто
має, що згадувати. Коли пригадуєш, перебираєш у пам'яті день за днем,
рік за роком те, що вже в минулому, відтворюєш пережиті радощі й болі,
переживаєш їх ще раз і ще раз. Завжди калатає серце, коли пригадуєш
своїх найрідніших людей.
Мій батько, Іван Петрович Дорошенко,
народився 14 квітня 1922 р. у с. Хоружівка. На родинному куті, на краю
вулиці Веньківка, проживало дві сім'ї - Петра Трохимовича та Григорія
Трохимовича Дорошенків. Саме тут і проходили дитячі роки малого Іванка.
Чорним крилом накрили Україну, Посулля 1932-1933 роки. Страхіття голоду
з двох великих родин пережили лише Марія Григорівна Дорошенко, дружина
Петра Трохимовича, з сином Іваном. Щоб вижити, приходилось багато і
тяжко працювати у колгоспі.
Від важкої праці в Івана утворилась
пахова грижа. На початку 1941 р. призовна медична комісія винесла
рішення: 'До строкової військової служби не придатний'. Тому,
за направленням військового комісаріату, була зроблена операція у
Вільшанській дільничній лікарні.
Звідти батька виписали 20 лютого 1941 р. Через
невисокий рівень медичної допомоги, брак необхідних ліків розпочались
серйозні ускладнення, а тому час видужування затігся. Тільки на початку
серпня Іван був призваний на військову службу. Маючи освіту 7 класів,
він був направлений на навчання в Кемеровське піхотне училище.
Обстановка на фронті ускладнювалася з кожним днем, тому, пройшовши
короткий курс військової підготовки, курсанти з неповною середньою
освітою були направлені на фронт. На офіцерський курс залишались
курсанти з повною середньою освітою. З початку 1942 р.
Дорошенко Іван Петрович на
Воронезькому фронті в лавах захисників міста Воронеж. …Коли я ще ходив
до школи, то часто розпитував батька про війну. У відповідь чув якісь
байки та смішні історії. І тільки в 1980 роки, коли вже я сам відслужив
у армії, батько почав розповідати про реалії фронтового життя, про ті
біль і несправедливість, які існували на війні. Ось один випадок з фронтового
життя Івана Петровича. Як відомо, з 1941 по 1943 рр. Україна була
окупована німецькими військами, а в рядах Червоної Армії було багато
українців.
Тому під час авіанальотів німецькі літаки
розкидали по фронту, над позиціями червоноармійців листівки такого
змісту: 'Українські солдати, вертайтесь додому. Там вас чекає
тепла хата, смачна вечеря…' Ця листівка повинна була бути
пропуском через німецькі позиції. Для з'ясування настрою серед
українців в підрозділи Червоної Армії засилали співробітників спецслужб.
Одні такі 'співробітники' слухали, про що ведуться розмови, і
тихенько доносили на- гору їх зміст, але були й такі, що створювали
провокаційні ситуації з дуже поганими наслідками. Про одну з них мені
розповів батько десь вже у 1985 р. Про те, що це була спланована акція
він, звичайно, не знав у той час.
Такі 'перевірки' робили до
1943 р., часу визволення України. Під час бомбардування кожен солдат
старався зайняти свіжу воронку від бомби, тому що під час нальоту дві
бомби в одне місце фактично ніколи не влучали. Зайнявши свіжу воронку,
молодий солдат Іван Дорошенко думав переждати наліт ворожої авіації. Аж
тут до нього застрибнув боєць з їхньої роти, але чомусь без гвинтівки,
з листівкою в руках, етнічний росіянин, і завів таку розмову: 'Вот
смотри, пропуск тебе домой, бери и иди, никого нет, все
попрятались'. 'Та ти що, в дизертири мене записать хочеш? Я ж
присягу давав', - відрубав Іван.
Але 'добродійник' не вгавав і в якусь
мить, розповідав батько, на нього найшла страшенна лють. Він вдарив
цього 'добродія' прикладом в плече і підняв гвинтівку в
бойову готовність. У ту ж мить з гори почулося: 'Не сметь,
отставить, что здесь происходит?'. Вгорі, на краю воронки стояли
офіцер штабу полку і офіцер СМЕРШу.
Вислухавши усні пояснення, росіянина
забрали з собою. Більше його в роті не бачили. Були випадки, коли
молоді солдати брали в руки такі листівки, читали, інколи говорили:
'Я подумаю'. І цього було досить, щоб потрапити в число
'дизертирів' чи 'ворогів народу'. В подальшому їх
чекав дисциплінарний батальйон в кращому разі, а то і розстріл. Батько
розповідав ще і про наказ Народного комісара оборони СРСР №227 'Ни
шагу назад'. Він був свідком, як бійця, який відійшов на кілька
метрів до колодязя зі свого окопу, розстріляли перед строєм 'как
изменника'. Під час боїв за місто Воронеж (обласний центр
Російської Федерації) батько був тяжко поранений. П'ять куль дістали
хірурги з тіла молодого бійця, а одну, в умовах польового госпіталя, не
ризикнули виймати, відправили солдата в тил для операції і
реабілітації. А в тиловому госпіталі теж не зробили операцію, підлікувавши,
відправили знову на фронт.
Так, чергуючи бої на фронті,
поранення, госпіталь, знову бої, пройшов батько, визволяючи міста
Харків, Полтаву, Кременчук, Кіровоград. Брав участь в
Ясько-Кишинівській і Балатонській наступальних операціях, визволяв
міста Бухарест і Будапешт. В кінці 1944 р. сержант Дорошенко
направлений на курси молодших лейтенантів. На посаді командира взводу
визволяв столицю Австрії Відень. Звідти їхня військова частина була
направлена швидким маршем до кордону Італії, де й зустріли День
Перемоги.
Під час війни батько був нагороджений
багатьма медалями, серед них: 'За боевые заслуги', 'За
победу над Германией' та ін. А вже після війни отримав орден
'Отечественной войны' ІІ ст. З армії батько звільнився у 1946
р. І в цьому ж році направлений вчителем початкової військової
підготовки в Сакунівську 7-річну школу. (В той час військову підготовку
вчили з 5 класу).
Після війни вчителів було мало, тому
доводилось викладати й інші предмети: фізкультуру, трудове навчання,
малювання, креслення. З початку 1960 років батько викладає фізкультуру
і трудове навчання, а також веде фотогурток і гурток авіамоделювання.
Він щорічно організовував і проводив військово-патріотичну гру
'Зірниця'. Учасники авіамодельного гуртка займали призові
місця не тільки на районних змаганнях, але й на обласних. Батько завжди
розповідав про своїх прекрасних колег-вчителів, а найбільше про
О.В.Столяревську, П.М.Коцура, Л.Є.Майківську та багатьох інших. …
Жителі Сакунихи пам'ятають Івана
Петровича як добру і чуйну людину, готову усім допомогти. В 1970 роки
багато хто в селі будував нові оселі і батька запрошували, щоб порізав
скло для вікон. Цю роботу він виконував дуже точно і вправно. Часто
жителі села приносили каструлі, примуси, відра, щоб Іван Петрович запаяв,
і він нікому не відмовляв. В 1950-60 роки він був, практично, єдиним на
всю сільську раду фотографом. Батько тримав пасіку. Був чудовим
садівником. Вирощував виноград, на початку 70 років, це була рідкість у
нашій місцевості. Також допомагав батько односельцям скласти заяву в
'район'. Жила в селі бабуся Ходося (так її називали місцеві
жителі). В неї не було ні паспорта, ні власного житла. Жила вона по
черзі в добрих людей.
В кінці року приходила до
батька й просила, щоб написав заяву в 'район'. По цій заяві
отримувала вона у відділі соціального захисту грошову допомогу, як
малоімуща, раз на рік, 6 рублів. У 1981 р. здоров'я батька погіршилося,
далися взнаки рани часів війни. В цьому ж році була зроблена операція в
Сумському госпіталі ветеранів війни і знешкоджена куля, яка знаходилася
в тілі 39 років. У 1982 р. батько вийшов на пенсію. Для власного
задоволення тримав 2 вулики бджіл, порався в саду, на городі, хоча
здоров'я було дуже слабеньке. У 1988 р., після тяжкої хвороби, батька
не стало. Але як згадка про нього в багатьох садибах села Сакуниха
ростуть яблуні й груші, які прикалірував Іван Петрович.
Володимир ДОРОШЕНКО,
м. Ромни 'Голос Посулля'
|