� C

Життя й пориви великого гетьмана

                           Київ

          Видавництво СП  «Свенас»

                           1991

Льорд Байрон

   МАЗЕПА

      поема

           I

В жахливий день біля Полтави

Від шведів щастя утекло,

Навкруг порубане, криваве

Все військо Карлове лягло.

Військова міць, воєнна слава,

Така ж . як ми , її раби, -

Майнула до царя, лукава,

І врятувала мур Москви, -

До того пам`ятного ранку,

До ще жахливішого дня,

Що на ганьбу й різню жорстоку

Ще більше виставив їм`я,

Ще більше військо дав на злім, -

Одному грім, а блиск усім.

          II

Такий від долі жереб впав;

В Карло день і ніч тікав

Через поля, річки, діброви

В чужих і власних краплях крови,

За нього ж тисячі лягло,

А й слова скарги не було

На честолюбця в день заглади,

Як правда не боїться влади,

А як загинув кінь його,

Убитий  кулею на полі,

Гієта дав йому свого

І вмер в російському полоні,

Та й цей скакун звалився з ніг,

Як чвалом кілька миль пробіг,

І в пущі, в темній глушині,

Де навкруги ворожі чати

Вже розвели свої вогні,

Прийшлося Карлу ночувати,

Чи ж це ті лаври, той вінок,

Воєнної потуги й слави,

Що забирав останній сок,

З народів шведської держави?

Мов неживого під сосну

Поклали короля до сну,

Тягуча ніч, холодний іней,

Гарячка ран, непевна путь

Йму заснути не дають –

Затерпло тіло, рани сині…

Та мужньо зносить володар

Від долі посланий удар, -

Бо підкорив нестерпні болі

Своїй твердій і впертій волі,

Що перед нею всі пригоди

Німіють, як колись народи.

              III

Юрба вождів – яка ж мала! –

За день ще більше поріділа;

Ця ж рештка лицарів була

Хоробра й вірна вже – сиділа,

Німа. Понура і сумна,

Круг короля й його коня,

Бо ж у нещасті, наче тінь,

Людини не покине кінь.

А поруч, в лицарській юрбі,

Де звісив дуб гілля дебеле,

 Мазепа стомлений собі

З трави тверду постелю стеле.

Гетьман – похмурий і старий

І сам, як дуб той віковий.

Та спершу, хоч стомивсь за дня,

Козацький князь обтер коня,

Розгладив гриву, ноги й хвіст,

Розпутав, розгнуздав, обчистив,

Поклав йому трави та листу

І тішився, що карий їсть,

А то журився довгий час;

Що змучений скакун не пас

В нічній росі траву-отаву…

Цей кінь терплячий був на славу,

На їжу й ложе не зважав,

А все робив, як пан бажав.

Кудлатий і кремезний зріст,

Палкий, прудкий неначе біс,

Він пана по-татарськи ніс.

На клич його бігцем приходив,

Хоча б там тисячі, чи тьма,

Чи ніч беззоряна, німа,

Усюди пана він знаходив –

Цей кінь від смерку аж до дня

За паном біг, мов козеня.

              IV

Із цим упоравшись, гетьман

На землю розіслав жупан,

Списа до дерева припер

І взявсь оглянути тепер

Рушницю, чи вона як слід

Перенесла важкий похід,

Чи часом порох не промок,

Чи в кремінь потрапля курок,

Оглянув піхву, ще й ефес,

Чи вже не перетерся десь

Його міцний ремінний пояс,

Аж потім славний ватажок

Добув торбинку й боклажок,

Увесь убогий свій припас,-

І з Карлом і всіма з початку

Гостинно поділився він

З такою гідністю достоту,

Як на бенкеті дворянин,

Король з усмішкою гіркою

Свою мізерну пайку взяв

І, приховавши приступ болю,

Бадьоро, голосно сказав:

«У всіх із нашого гуртка

Відважний дух, тверда рука,

Та хай в цей час маршів, боїв

Балакав менше й більш зробив,

Ніж ти, Мазепо? На землі

Від Олександрових часів

Такої пари не знайти,

Як твій Буцефалос і ти

Бо й скитську славу топчеш ти

На ріках і просторах степу»

«О я прокляв,- сказав Мазепа,-

Ту школу, де я вчивсь їзди».

«Чому ж це так, старий гетьмане?

Чей добра школа ж то була?»

«На жаль, це повість не мала,

 А стільки миль ще перед нами

Та сутичок із ворогами,

 Що дужчі в десять раз від нас…

Залишим це на кращий час.

Аж доки за руслом Дніпра

Ми зможем коней попасти,

Вам, пане, спати вже пора.-

Відрік король,- щоб ти сказав

Свою історію, ачей

Під цю гутірку галасливу

Я відпочину і засну

Бо сон тепер не йме очей».

«Для цього я вернутись рад

Так років з п`ятьдесят назад,

Мені двадцятий рік минав…

Ще Казимір королював,

Ян Казимір…Шість років я

Був паж у того короля,

Це був король! Учений сам –

Він зовсім був не пара Вам,

Бо й не збирався воювати,

Щоб набувать чужих країн,

 А потім знов їх утрачати.

Тож супокійно правив він

І, крім гризні на зборах сейму,

Так мирно жив, аж непристойно.

Були йому турботи й там!

Він муз любив і гарних дам.

Дошкулять іноді й вони

Не менш від лютої війни.

Як тільки гнів його минав,

 Він книжку й жінку знов міняв

І впоряджав бенкет на слау.

Що дивував усю Варшаву,

Зглядались діти і старі

На блеск і велич при дворі.

Він звався «польський Соломон»

У всіх поетів, крім одного

Що втратив віру в пансіон

І склав сатиру був на нього.

Там був безжурний двір забав.

Де майже кожний був піїт…

Колись і я там віршу склав

І підписав – «сумний Терсит».

Я знав там графа-воєводу,

Славетного, старого роду;

Мов рудня він багатий був,

А гордий, що й казать не треба,

І на своє шляхетство дув,

Немов зійшов на землю з неба.

Багатством, родом та ім.`ям

Рівнявся тільки королям,

Пишався, чванився, гордів,

А врешті, наче в п`янім сні,

Він славу та діла дідів

Попросту видав за свої.

Інакше думала жона…

Молодша щось за тридцять літ.

Все важче зносила вона

Свою нудьгу і графів гніт.

Після безплідного бажання,

Дурману снів, вагань і мрій –

Вона послала на прощання

Сльозу невинності своїй –

І міряти очима стала

Варшавськук молодь, танці, спів –

Та часу сушного чекала,

Щоб холод серця хтось зогрів,

Щоб графа, увінчать новим

Титулом, що веде до неба…

Навряд чи хтось пишався б ним,

Хоч заслужив його. Як треба.

             V

Красунь-юнак я був тоді…

Тепер, коли вже сімдесятий

Мені минув, не гріх сказати,

Що в дні юнацтва золоті,

Бувало, кожного вельможу,

З мужів, чи хлопців, переможу

У всій привабній марноті.

Я ж був веселий і стрункий –

І вигляд мій не був такий

Поморщений, як ось тепер,-

То час війни й турботи стер

З обличчя душу, що негодні б

Мене вже й родичі пізнать,

Коли б могли моє сьогодні

З моїми учора порівнять.

Але ж колишніх рис моїх

Іще раніше я позбувся,

Аніж суровий вік торкнувся

Рукою старості до їх.

Літа, як бачите, не вгасли

В мені ні мужності, ні сили,

А то вночі з-під цих гілок,

Під чорним небом без зірок

Я б не розказував казок…

Та далі вже…Терези стан –

Він наче й тут передо мною,

Біжить до мене під каштан…-

Я бачу скрізь її живою,

А все-таки я не знайду

Ні барв, ні образів, ні слів,

Щоб змалювати ним оту,

Яку так палко я любив.

В її очах був східний жар –

Сусідство турків та татар

Змішало польску кров… Ті очі

Були чорніш цієї ночі.

Ще й з променем таким прекрасним,

 Мов ніжний блиск молодика,-

Глибокі й вогкі як ріка –

Мов очі мучениці-жертви,

Що дивиться на блиск в раю

І бачить радощі і в смерті.

Погідне і ясне чоло,

Мов літнє озеро, було,

Що в ньому навіть сонце з неба

Милується само на себе.

А щічки й рот… Та шкода й мови!..

Кохав колись – і нині теж –

Вогонь подібної любови

В добрі і в злі не знає меж.

Бо що для неї злість і гнів?

А мрія серця, нам на зло,

 Не гасне й до старечих днів,

Як це з Мазепою було…

              VI

Ми бачились… Ми зустрічались

А я дивився – і зідхав –

Вона й слівцем не обізвалась,

Та відповідь її я мав.

Є тисячі таких знаків –

Ми й описати їх не можем

Рядками зрозумілих слів,

Хоч їх і чув, і бачив кожен –

Вони таємно з серця йдуть,

Хвилюють радощами грудь,

І з обопільного стремління

Росте німе порозуміння,

Що з іскор – проблисків думок –

Вогнистий зв`язує шнурок;

Це несвідоме поєднання –

І ми ніколи не збагнем,

Як раптом іскорка кохання

Шаленно вибухне вогнем.

За нею стежив я здаля,

Зітхав, дививсь, і плакав я,

Аж доки нас удвох звели,-

І відтоді здибалися ми

Без підозріння…Я мовчав,

 Я тільки млів. Не признавався,

Язик тремтливо замирав

І голос на вуста зривався,

Аж доки не прийшла пора!..

Є беззмістовна, глупа гра.

Що то за нею завше внас

Лінивий коротали час

В цю гру – забув, як звать її,-

Якось-то довелось мені

Заграти з нею… Та не знав я,

Чи вигравав, чи програвав я,

Бо я вже й тим щасливий був,

Що близько бачив, близько чув

Істоту, що її кохав я…

Так ревно я її беріг

(Коли б так нас цієї ночі!)

Аж поки враз не спостеріг

Задумою сповиті очі –

Ні щастя, ні невдача в грі

Вже не цікавила її…

Вона же грала без кінця,

Немов прибита до стільця,

Хоч довго не щастило їй,

І щось такого було в ній,

Від чого зрозумів я враз,

Що тут не слід губить надій,

 І в мене мова полилась,

Якась непевна й без прикрас,

А слухала вона мене…

Хіба ж те серце крижане?

Доволі й цього вже мені!

Хто слухав раз подібну мову,

Послуха знову…Перше «ні»

Що не говорить про відмову.