Запитання:
- Де є найкращі умови для зайняття спортом?
Відповідь:
- Клуб

Запитання:
- Куди б Ви виділили кошти з місцевого бюджету?
Відповідь:
- На дорогу

Запитання:
- Яким ЗМІ Ви довіряєте?
Відповідь:
- Сарафанне радіо

Запитання:
- Куди мешканці виносять сміття?
Відповідь:
- У смітник

Запитання:
- Які переважно плодові дерева родять ?
Відповідь:
- Всі

Запитання:
- Які заклади відпочинку є?
Відповідь:
- Дитячий табор

Ось короткий огляд найважливіших подій за сьогодні, 13 липня 2026 року:

Україна

• Президент Володимир Зеленський перебуває в Парижі, де бере участь у переговорах щодо посилення оборонної підтримки України. Одна з головних тем — створення нової системи протиракетного та антибалістичного захисту.
• Україна та ще дев’ять країн оголосили про створення антибалістичної коаліції для зміцнення захисту від ракетних атак.
• Росія продовжила обстріли українських міст. У Запоріжжі ліквідовують наслідки нічної атаки, є загиблі та пошкодження житлових будинків.
• В Україні тривають політичні зміни: прем’єр-міністерка Юлія Свириденко подала заяву про відставку, парламент має розглянути її найближчим часом.

Світ

• У Парижі союзники України проводять зустрічі щодо посилення військової допомоги та координації оборонної підтримки.
• Продовжується підготовка до півфіналів чемпіонату світу з футболу 2026, які відбудуться вже найближчими днями.
• Науковці повідомили про нове відкриття: у міжзоряній хмарі Чумацького Шляху виявлено молекули цукру, що може допомогти краще зрозуміти походження органічних речовин у космосі.

Ось короткий огляд найважливіших подій за сьогодні, 13 липня 2026 року:

🇺🇦 Україна

* Президент Володимир Зеленський перебуває в Парижі, де бере участь у переговорах щодо посилення оборонної підтримки України. Одна з головних тем — створення нової системи протиракетного та антибалістичного захисту.
* Україна та ще дев’ять країн оголосили про створення антибалістичної коаліції для зміцнення захисту від ракетних атак.
* Росія продовжила обстріли українських міст. У Запоріжжі ліквідовують наслідки нічної атаки, є загиблі та пошкодження житлових будинків.
* В Україні тривають політичні зміни: прем’єр-міністерка Юлія Свириденко подала заяву про відставку, парламент має розглянути її найближчим часом.

🌍 Світ

* У Парижі союзники України проводять зустрічі щодо посилення військової допомоги та координації оборонної підтримки.
* Продовжується підготовка до півфіналів чемпіонату світу з футболу 2026, які відбудуться вже найближчими днями.
* Науковці повідомили про нове відкриття: у міжзоряній хмарі Чумацького Шляху виявлено молекули цукру, що може допомогти краще зрозуміти походження органічних речовин у космосі.

На цей момент у півфіналі чемпіонату світу-2026 залишилися чотири гранди: Франція, Іспанія, Англія та Аргентина. Півфінальні пари:

• Франція — Іспанія
• Англія — Аргентина

Мій прогноз:

• Франція 2:1 Іспанія — очікую дуже рівний матч, але Франція має трохи сильніший баланс між атакою та обороною.
• Аргентина 2:1 Англія — досвід гри у вирішальних матчах може стати вирішальним фактором.

Прогноз на фінал:

• Франція — Аргентина
• Чемпіон світу: Франція (прогнозований рахунок фіналу — 2:1). Багато футбольних аналітиків і статистичних моделей також вважають Францію одним із головних фаворитів турніру.

Звісно, футбол непередбачуваний, і будь-яка з чотирьох збірних має реальні шанси на титул.

На цей момент у півфіналі чемпіонату світу-2026 залишилися чотири гранди: Франція, Іспанія, Англія та Аргентина. Півфінальні пари:

• Франція — Іспанія
• Англія — Аргентина

Мій прогноз:

• Франція 2:1 Іспанія — очікую дуже рівний матч, але Франція має трохи сильніший баланс між атакою та обороною.
• Аргентина 2:1 Англія — досвід гри у вирішальних матчах може стати вирішальним фактором.

Прогноз на фінал:

• Франція — Аргентина
• Чемпіон світу: Франція (прогнозований рахунок фіналу — 2:1). Багато футбольних аналітиків і статистичних моделей також вважають Францію одним із головних фаворитів турніру.

Звісно, футбол непередбачуваний, і будь-яка з чотирьох збірних має реальні шанси на титул.

Віталій Портников

Мережею шириться інформація про те, як ксенофоби в Польщі нападають на українців. Я міг би, звичайно, сказати, що поляків, які не підтримують таку поведінку, набагато більше, — мільйони людей, які допомагали українцям урятуватися від війни.

Але я хочу зараз сказати про інше. Головною гарантією вашої безпеки є не зміни в чужій країні і не успішна боротьба з ксенофобією. А наявність вашої власної країни. Звичайно, дуже добре, коли й чужі країни толерантні, — але ви не можете відповідати за розвиток їхнього суспільства.

Коли я підкреслював важливість України як притулку, мені багато хто говорив, що я архаїчно мислю і що час національних держав минув.

Ні, друзі. Час національних держав прийшов — як він завжди приходить під час війн і потрясінь. А ми саме в таку епоху живемо і житимемо.

Знаєте, що дозволяє мені ходити з високо піднятою головою? Існування України — так. Але й існування Ізраїлю.
Мене посилають до Ізраїлю з 1 вересня 1974 року — тобто з мого першого дня у школі. Як зараз оцих дівчат на відео посилали в Україну. І мене продовжують посилати до Ізраїлю вже 52 роки поспіль. Вам достатньо відкрити коментарі до будь-яких моїх текстів, щоб це побачити.

Як і у випадку з Польщею, я завжди кажу собі, що українців, які не є ксенофобами, набагато більше. І що люди, які відмовляють мені у праві жити в Україні, яку я вважаю батьківщиною, — у меншості. Але я не можу відповідати за тенденції, які можуть змінитися серед українців. Я не можу бути впевненим, що ці порядні люди завжди мене захистять. І тоді я пригадую, що інші люди створили національний притулок — для того, щоб я міг відчувати себе в безпеці і серед своїх. Там, де мене ніхто нікуди не буде посилати. Я щиро дякую цим людям. Завжди.

Коли я вчився в школі і коли мене посилали до Ізраїлю, мені було боляче думати, що українцям насправді нема куди дітися. Що власного національного уряду в них немає — і багато хто з них навіть цього не усвідомлює. Тому ідея незалежності України для мене була такою ж важливою, як суверенітет Ізраїлю. Я завжди хотів зробити для українців те, що інші люди зробили для мене.

І я думаю, що прояви ненависті до українців в інших країнах мають знову переконати нас у цінності Української держави. Уявіть собі, як почувалися мої прадіди й прабабусі, коли їх також виганяли, — а їм не було куди йти. Зрештою, їх грабували і спалювали.

Просто уявіть, що буде з вами, якщо не буде України. Куди подітися людям, яких виганятимуть з чужини, де вони рятувалися від поневірянь?

Тому кожний такий прояв ксенофобії має переконувати вас не тільки в тому, що потрібно змінити Польщу чи Європу. Він має переконувати вас насамперед у тому, як важливо зберегти Україну.

Віталій Портников
Мережею шириться інформація про те, як ксенофоби в Польщі нападають на українців. Я міг би, звичайно, сказати, що поляків, які не підтримують таку поведінку, набагато більше, — мільйони людей, які допомагали українцям урятуватися від війни.

Але я хочу зараз сказати про інше. Головною гарантією вашої безпеки є не зміни в чужій країні і не успішна боротьба з ксенофобією. А наявність вашої власної країни. Звичайно, дуже добре, коли й чужі країни толерантні, — але ви не можете відповідати за розвиток їхнього суспільства.

Коли я підкреслював важливість України як притулку, мені багато хто говорив, що я архаїчно мислю і що час національних держав минув.

Ні, друзі. Час національних держав прийшов — як він завжди приходить під час війн і потрясінь. А ми саме в таку епоху живемо і житимемо.

Знаєте, що дозволяє мені ходити з високо піднятою головою? Існування України — так. Але й існування Ізраїлю.
Мене посилають до Ізраїлю з 1 вересня 1974 року — тобто з мого першого дня у школі. Як зараз оцих дівчат на відео посилали в Україну. І мене продовжують посилати до Ізраїлю вже 52 роки поспіль. Вам достатньо відкрити коментарі до будь-яких моїх текстів, щоб це побачити.

Як і у випадку з Польщею, я завжди кажу собі, що українців, які не є ксенофобами, набагато більше. І що люди, які відмовляють мені у праві жити в Україні, яку я вважаю батьківщиною, — у меншості. Але я не можу відповідати за тенденції, які можуть змінитися серед українців. Я не можу бути впевненим, що ці порядні люди завжди мене захистять. І тоді я пригадую, що інші люди створили національний притулок — для того, щоб я міг відчувати себе в безпеці і серед своїх. Там, де мене ніхто нікуди не буде посилати. Я щиро дякую цим людям. Завжди.

Коли я вчився в школі і коли мене посилали до Ізраїлю, мені було боляче думати, що українцям насправді нема куди дітися. Що власного національного уряду в них немає — і багато хто з них навіть цього не усвідомлює. Тому ідея незалежності України для мене була такою ж важливою, як суверенітет Ізраїлю. Я завжди хотів зробити для українців те, що інші люди зробили для мене.

І я думаю, що прояви ненависті до українців в інших країнах мають знову переконати нас у цінності Української держави. Уявіть собі, як почувалися мої прадіди й прабабусі, коли їх також виганяли, — а їм не було куди йти. Зрештою, їх грабували і спалювали.

Просто уявіть, що буде з вами, якщо не буде України. Куди подітися людям, яких виганятимуть з чужини, де вони рятувалися від поневірянь?

Тому кожний такий прояв ксенофобії має переконувати вас не тільки в тому, що потрібно змінити Польщу чи Європу. Він має переконувати вас насамперед у тому, як важливо зберегти Україну.

Віталій Портников
Мережею шириться інформація про те, як ксенофоби в Польщі нападають на українців. Я міг би, звичайно, сказати, що поляків, які не підтримують таку поведінку, набагато більше, — мільйони людей, які допомагали українцям урятуватися від війни.

Але я хочу зараз сказати про інше. Головною гарантією вашої безпеки є не зміни в чужій країні і не успішна боротьба з ксенофобією. А наявність вашої власної країни. Звичайно, дуже добре, коли й чужі країни толерантні, — але ви не можете відповідати за розвиток їхнього суспільства.

Коли я підкреслював важливість України як притулку, мені багато хто говорив, що я архаїчно мислю і що час національних держав минув.

Ні, друзі. Час національних держав прийшов — як він завжди приходить під час війн і потрясінь. А ми саме в таку епоху живемо і житимемо.

Знаєте, що дозволяє мені ходити з високо піднятою головою? Існування України — так. Але й існування Ізраїлю.
Мене посилають до Ізраїлю з 1 вересня 1974 року — тобто з мого першого дня у школі. Як зараз оцих дівчат на відео посилали в Україну. І мене продовжують посилати до Ізраїлю вже 52 роки поспіль. Вам достатньо відкрити коментарі до будь-яких моїх текстів, щоб це побачити.

Як і у випадку з Польщею, я завжди кажу собі, що українців, які не є ксенофобами, набагато більше. І що люди, які відмовляють мені у праві жити в Україні, яку я вважаю батьківщиною, — у меншості. Але я не можу відповідати за тенденції, які можуть змінитися серед українців. Я не можу бути впевненим, що ці порядні люди завжди мене захистять. І тоді я пригадую, що інші люди створили національний притулок — для того, щоб я міг відчувати себе в безпеці і серед своїх. Там, де мене ніхто нікуди не буде посилати. Я щиро дякую цим людям. Завжди.

Коли я вчився в школі і коли мене посилали до Ізраїлю, мені було боляче думати, що українцям насправді нема куди дітися. Що власного національного уряду в них немає — і багато хто з них навіть цього не усвідомлює. Тому ідея незалежності України для мене була такою ж важливою, як суверенітет Ізраїлю. Я завжди хотів зробити для українців те, що інші люди зробили для мене.

І я думаю, що прояви ненависті до українців в інших країнах мають знову переконати нас у цінності Української держави. Уявіть собі, як почувалися мої прадіди й прабабусі, коли їх також виганяли, — а їм не було куди йти. Зрештою, їх грабували і спалювали.

Просто уявіть, що буде з вами, якщо не буде України. Куди подітися людям, яких виганятимуть з чужини, де вони рятувалися від поневірянь?

Тому кожний такий прояв ксенофобії має переконувати вас не тільки в тому, що потрібно змінити Польщу чи Європу. Він має переконувати вас насамперед у тому, як важливо зберегти Україну.

Запитання:
- Что построилось за последний год?
Відповідь:
- сплетни хи хи

Чемпіонат світу з футболу — це найпрестижніший міжнародний турнір серед чоловічих національних збірних, який проводить ФІФА раз на чотири роки.

Основні факти про ЧС-2026:

• Господарі: США, Канада та Мексика.
• У турнірі вперше беруть участь 48 збірних.
• Матчі проходять у червні та липні 2026 року.
• Фінал запланований на 19 липня 2026 року.

Станом на 12 липня 2026 року чемпіонат світу вже наближається до завершення — визначилися всі півфіналісти.

🏆 Півфінальні пари:

• 🇫🇷 Франція — 🇪🇸 Іспанія
• 🏴 Англія — 🇦🇷 Аргентина

Останні результати:

• Англія перемогла Норвегію 2:1 в додатковий час. Дубль оформив Джуд Беллінгем.
• Аргентина обіграла Швейцарію 3:1 після додаткового часу та вийшла до півфіналу.

Фінал турніру відбудеться 19 липня 2026 року на стадіоні MetLife (Іст-Резерфорд, США).

Запитання:
- В какой соц. сети или группе объединяются жители для решения проблемных вопросов?
Відповідь:
- Вайбер

Запитання:
- Куда бы Вы выделили средства из местного бюджета?
Відповідь:
- На ремонт доріг.

Запитання:
- Существует ли кинотеатр, если нет, то существует в нем потребность?
Відповідь:
- Потреби немає

Запитання:
- Много ли освещенных улиц в темное время суток?
Відповідь:
- Достатньо

Запитання:
- Вы хотели бы здесь жить?
Відповідь:
- Так, хотів би жити.

Запитання:
- Куда обращаются жильцы, чтобы получить и отправить свои посылки?
Відповідь:
- Нова Пошта

Запитання:
- Где можно порыбачить?
Відповідь:
- Навколишні ставки та озера, або водосховище в сусілньому Корнині.

Запитання:
- Какие интернет провайдеры есть?
Відповідь:
- Водафон

Запитання:
- Существует центральная система водоснабжения в дома?
Відповідь:
- Система центрального водопостачання зруйнована внаслідок вироботки її ресурсу.

Запитання:
- Чем жители отапливают свои дома зимой?
Відповідь:
- Газ, або дрова

Запитання:
- В каком продуктовом магазине находятся самые свежие продукты?
Відповідь:
- 'Яблучко' та 'У Петровича'

Запитання:
- Какие преимущественно деревья растут, есть парк, лес?
Відповідь:
- Вільха, Береза, Липа.

Запитання:
- Какие операторы мобильной связи есть?
Відповідь:
- Водафон

Запитання:
- Каково состояние дорог по сравнению с другими населенными пунктами есть?
Відповідь:
- Потребують ремонту

Запитання:
- Какие контакты органов местного самоуправления?
Відповідь:
- Староста - Юрій Курта

Після війни радянська влада відправила українську вчительку до таборів. Причиною стали 7 звичайних зошитів, у яких вона чесно записувала все, що бачила навколо.

7 липня 1945 року слідчий НКВС підписав постанову про арешт Олександри Радченко. Її «злочином» стали особисті щоденники, які сьогодні вважаються одними з найцінніших свідчень про Голодомор і життя українців у роки радянського терору.

Олександра Радченко (1896–1965) народилася в Охтирці, працювала вчителькою на Харківщині. Ще у 1926 році вона почала вести щоденник. Не для публікації, не для слави і навіть не для сучасників. Вона хотіла залишити своїм дітям правду про час, у якому жила.

На сторінках її щоденників — колективізація, розкуркулення, Голодомор, людський відчай і повсякденне життя українського села. Це не спогади, написані через десятиліття, а жива хроніка подій, записана тоді, коли вони відбувалися.

Навесні 1933 року вона занотувала рядки, які й сьогодні важко читати без болю:

«...По дорозі побачили мертвого старого... Коли я сказала, що його треба забрати, голова сільради лише усміхнувся: "Якщо лежить ногами до Заріжного — нехай Заріженська сільрада й прибирає..."»

А трохи далі — про хлопчика, якого вона зустріла дорогою:

«...Очевидно, такий вираз очей буває у людей, коли вони знають, що скоро помруть і не хочуть смерті. Але це була дитина... За що? За що, діти?..»

Доля випробовувала її не лише Голодомором. Під час Другої світової війни старшу доньку Еліду вивезли на примусові роботи до Німеччини, чоловіка Василя відправили до радянського штрафного батальйону. Коли після війни сім'я дивом зібралася разом, минуло лише кілька тижнів — і Олександру заарештували.

Під час обшуку співробітники НКВС вилучили 7 зошитів із записами за 1926–1943 роки. Саме вони стали головним доказом у справі. На суді Олександра Радченко сказала слова, які виявилися пророчими:

«Я писала, що через 20 років діти не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм».

Суд її не почув. Учительку засудили до десяти років таборів із конфіскацією майна.

Олександру відправили до таборів ГУЛАГу в Норильську. Вона відбула весь десятирічний термін — без жодного скорочення. Навіть у неволі не переставала писати звернення й скарги, намагаючись довести свою невинуватість. Вона не визнавала себе злочинницею, бо знала: її єдина «провина» полягала в тому, що вона сказала правду.

Найбільшою силою для неї були думки про трьох доньок. Саме заради них вона колись і почала вести щоденник. Вона хотіла, щоб вони одного дня дізналися, «як стогнав народ і який був страшний голод». Саме ця віра допомогла їй пережити десять років таборів і повернутися додому.

Після арешту донька Еліда разом із рідними спалила ще кілька маминих зошитів. Вони боялися, що за ці записи можуть покарати всю сім'ю. Частина щоденників була втрачена назавжди.

Олександра Радченко повернулася додому у 1955 році вже з підірваним здоров'ям. Померла через десять років. Посмертно її реабілітували лише у 1991 році.

А справжнє повернення її голосу сталося ще пізніше. У 2001 році щоденники знайшли в архіві СБУ серед матеріалів кримінальної справи. Те, що радянська влада використала як доказ «провини», сьогодні стало одним із найцінніших особистих свідчень про Голодомор.

Олександра Радченко стала свідком злочинів двох тоталітарних режимів. Спочатку вона записувала правду про Голодомор, а згодом — про жорстокість нацистської окупації. Для неї не існувало «хорошої» диктатури — вона чесно писала про зло, ким би воно не було вчинене.

Вона виконала те, заради чого колись почала вести свій щоденник. Правда, яку Олександра Радченко берегла для своїх дітей, сьогодні стала частиною історичної пам'яті всієї України.

©️Українська перемога

Після війни радянська влада відправила українську вчительку до таборів. Причиною стали 7 звичайних зошитів, у яких вона чесно записувала все, що бачила навколо.

7 липня 1945 року слідчий НКВС підписав постанову про арешт Олександри Радченко. Її «злочином» стали особисті щоденники, які сьогодні вважаються одними з найцінніших свідчень про Голодомор і життя українців у роки радянського терору.

Олександра Радченко (1896–1965) народилася в Охтирці, працювала вчителькою на Харківщині. Ще у 1926 році вона почала вести щоденник. Не для публікації, не для слави і навіть не для сучасників. Вона хотіла залишити своїм дітям правду про час, у якому жила.

На сторінках її щоденників — колективізація, розкуркулення, Голодомор, людський відчай і повсякденне життя українського села. Це не спогади, написані через десятиліття, а жива хроніка подій, записана тоді, коли вони відбувалися.

Навесні 1933 року вона занотувала рядки, які й сьогодні важко читати без болю:

«...По дорозі побачили мертвого старого... Коли я сказала, що його треба забрати, голова сільради лише усміхнувся: "Якщо лежить ногами до Заріжного — нехай Заріженська сільрада й прибирає..."»

А трохи далі — про хлопчика, якого вона зустріла дорогою:

«...Очевидно, такий вираз очей буває у людей, коли вони знають, що скоро помруть і не хочуть смерті. Але це була дитина... За що? За що, діти?..»

Доля випробовувала її не лише Голодомором. Під час Другої світової війни старшу доньку Еліду вивезли на примусові роботи до Німеччини, чоловіка Василя відправили до радянського штрафного батальйону. Коли після війни сім'я дивом зібралася разом, минуло лише кілька тижнів — і Олександру заарештували.

Під час обшуку співробітники НКВС вилучили 7 зошитів із записами за 1926–1943 роки. Саме вони стали головним доказом у справі. На суді Олександра Радченко сказала слова, які виявилися пророчими:

«Я писала, що через 20 років діти не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм».

Суд її не почув. Учительку засудили до десяти років таборів із конфіскацією майна.

Олександру відправили до таборів ГУЛАГу в Норильську. Вона відбула весь десятирічний термін — без жодного скорочення. Навіть у неволі не переставала писати звернення й скарги, намагаючись довести свою невинуватість. Вона не визнавала себе злочинницею, бо знала: її єдина «провина» полягала в тому, що вона сказала правду.

Найбільшою силою для неї були думки про трьох доньок. Саме заради них вона колись і почала вести щоденник. Вона хотіла, щоб вони одного дня дізналися, «як стогнав народ і який був страшний голод». Саме ця віра допомогла їй пережити десять років таборів і повернутися додому.

Після арешту донька Еліда разом із рідними спалила ще кілька маминих зошитів. Вони боялися, що за ці записи можуть покарати всю сім'ю. Частина щоденників була втрачена назавжди.

Олександра Радченко повернулася додому у 1955 році вже з підірваним здоров'ям. Померла через десять років. Посмертно її реабілітували лише у 1991 році.

А справжнє повернення її голосу сталося ще пізніше. У 2001 році щоденники знайшли в архіві СБУ серед матеріалів кримінальної справи. Те, що радянська влада використала як доказ «провини», сьогодні стало одним із найцінніших особистих свідчень про Голодомор.

Олександра Радченко стала свідком злочинів двох тоталітарних режимів. Спочатку вона записувала правду про Голодомор, а згодом — про жорстокість нацистської окупації. Для неї не існувало «хорошої» диктатури — вона чесно писала про зло, ким би воно не було вчинене.

Вона виконала те, заради чого колись почала вести свій щоденник. Правда, яку Олександра Радченко берегла для своїх дітей, сьогодні стала частиною історичної пам'яті всієї України.

©️Українська перемога

Після війни радянська влада відправила українську вчительку до таборів. Причиною стали 7 звичайних зошитів, у яких вона чесно записувала все, що бачила навколо.

7 липня 1945 року слідчий НКВС підписав постанову про арешт Олександри Радченко. Її «злочином» стали особисті щоденники, які сьогодні вважаються одними з найцінніших свідчень про Голодомор і життя українців у роки радянського терору.

Олександра Радченко (1896–1965) народилася в Охтирці, працювала вчителькою на Харківщині. Ще у 1926 році вона почала вести щоденник. Не для публікації, не для слави і навіть не для сучасників. Вона хотіла залишити своїм дітям правду про час, у якому жила.

На сторінках її щоденників — колективізація, розкуркулення, Голодомор, людський відчай і повсякденне життя українського села. Це не спогади, написані через десятиліття, а жива хроніка подій, записана тоді, коли вони відбувалися.

Навесні 1933 року вона занотувала рядки, які й сьогодні важко читати без болю:

«...По дорозі побачили мертвого старого... Коли я сказала, що його треба забрати, голова сільради лише усміхнувся: "Якщо лежить ногами до Заріжного — нехай Заріженська сільрада й прибирає..."»

А трохи далі — про хлопчика, якого вона зустріла дорогою:

«...Очевидно, такий вираз очей буває у людей, коли вони знають, що скоро помруть і не хочуть смерті. Але це була дитина... За що? За що, діти?..»

Доля випробовувала її не лише Голодомором. Під час Другої світової війни старшу доньку Еліду вивезли на примусові роботи до Німеччини, чоловіка Василя відправили до радянського штрафного батальйону. Коли після війни сім'я дивом зібралася разом, минуло лише кілька тижнів — і Олександру заарештували.

Під час обшуку співробітники НКВС вилучили 7 зошитів із записами за 1926–1943 роки. Саме вони стали головним доказом у справі. На суді Олександра Радченко сказала слова, які виявилися пророчими:

«Я писала, що через 20 років діти не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм».

Суд її не почув. Учительку засудили до десяти років таборів із конфіскацією майна.

Олександру відправили до таборів ГУЛАГу в Норильську. Вона відбула весь десятирічний термін — без жодного скорочення. Навіть у неволі не переставала писати звернення й скарги, намагаючись довести свою невинуватість. Вона не визнавала себе злочинницею, бо знала: її єдина «провина» полягала в тому, що вона сказала правду.

Найбільшою силою для неї були думки про трьох доньок. Саме заради них вона колись і почала вести щоденник. Вона хотіла, щоб вони одного дня дізналися, «як стогнав народ і який був страшний голод». Саме ця віра допомогла їй пережити десять років таборів і повернутися додому.

Після арешту донька Еліда разом із рідними спалила ще кілька маминих зошитів. Вони боялися, що за ці записи можуть покарати всю сім'ю. Частина щоденників була втрачена назавжди.

Олександра Радченко повернулася додому у 1955 році вже з підірваним здоров'ям. Померла через десять років. Посмертно її реабілітували лише у 1991 році.

А справжнє повернення її голосу сталося ще пізніше. У 2001 році щоденники знайшли в архіві СБУ серед матеріалів кримінальної справи. Те, що радянська влада використала як доказ «провини», сьогодні стало одним із найцінніших особистих свідчень про Голодомор.

Олександра Радченко стала свідком злочинів двох тоталітарних режимів. Спочатку вона записувала правду про Голодомор, а згодом — про жорстокість нацистської окупації. Для неї не існувало «хорошої» диктатури — вона чесно писала про зло, ким би воно не було вчинене.

Вона виконала те, заради чого колись почала вести свій щоденник. Правда, яку Олександра Радченко берегла для своїх дітей, сьогодні стала частиною історичної пам'яті всієї України.

©️Українська перемога

Я сумую разом з родичами жертв Волинської трагедії. І памʼятаю про десятки тисяч замордованих українців. Щоб таке більше ніколи не повторилося ми маємо бути разом у боротьбі з диктатурами , імперіями і злом. Прощаю і прошу пробачення, друзі поляки. І солідаризуюся з тимчасовим повіреним Польщі в Україні Пьотром Лукасєвічем. Ось його виступ в українському перекладі:

«Олика, Волинська область, Україна, 11 липня 2026 року:

Шановні пані та панове, дорогі друзі з України та Польщі,
Ваша Екселенція, пане Прем’єр-міністре, представники української влади, польські та українські родини, усі, хто прибув до Олики, щоб вшанувати пам’ять жертв насильства, які загинули під час Другої світової війни.

Ми маємо вміти прощати і маємо вміти просити прощення. Ми маємо усвідомлювати, що прощення та прохання про нього приходять тоді, коли ми зрозуміли й засоромилися помилок жорстокого минулого. Коли — подібно до держав, які розпочали війну: Німеччини, Японії та їхніх колабораціоністів часів Другої світової війни — ми усвідомили масштаб скоєних злочинів і сказали собі: це не може ніколи більше повторитися.

Фанатична любов до власного народу завжди веде до гріховного й жорстокого «очищення» якогось клаптика землі від інших народів.

Тепер ми, нащадки, маємо відкривати й запам’ятовувати імена людей, вбитих тоді. Ми маємо мати можливість знайти їхні останки й маємо мати можливість їх поховати. Тільки це й аж це.

Добре розказана історія — це історія з іменами, яка є уроком того, як не повторювати її помилок. Історія двох народів, що мешкають на одній землі, зазвичай є історією суперечок і взаємних страждань. Але також це урок кращого сусідства двох окремих, суверенних народів і держав. Урок на майбутнє.

Ми виправляємо цю історію, спокутуємо давні злочини, створюючи сучасні союзи, дружні стосунки та надаючи один одному взаємну допомогу. Польща пропонувала Україні такий союз і акти дружби з 1991 року, а особливо у 2022 році. Україна пропонує Польщі союз і акт дружби, зокрема тим, що тримає варварську Росію подалі від Центральної Європи.

Ми, поляки та Польща, вдячні Україні за героїчний захист нашої частини Європи. Україна та українці вдячні Польщі за надану допомогу та солідарність. Це єдина правильна симетрія між нами.

Віддаючи шану польським жертвам українського насильства на Волині, я не можу не згадати про українських жертв польського насильства на територіях колишньої Другої Республіки до війни та під час неї. Усе, що відбувалося на тлі Другої світової війни, було жахливим і непотрібним.

Однак я не створюю ані симетрії, ані не ставлю знак рівності між кількістю та якістю страждань. Я просто кажу, що ми пам’ятаємо, ми мусимо пам’ятати про минуле і про те, що в цьому минулому було ганебним і негідним. Ми не ставимо на п’єдестал винуватців цього насильства, хоча розуміємо обставини, за яких це насильство формувалося.

Ми розуміємо, що боротьба за національне визволення є кривавою, суперечливою і завжди пов’язана з болем та жертвами. Ми нагадуємо, що сучасні європейські держави виникли на основі крові, жертв та насильства, вчиненого в їхньому імені. Ми розуміємо насильство минулого, соромимося його, і завдяки цьому сорому краще розуміємо цінності, на яких будується наше сьогодення.
Ми, поляки, українці, євреї, білоруси, а також інші національності, що тут мешкають, згадуємо наших жертв, оплакуємо їх і соромимося винуватців злочинів, скоєних у ті часи.

Адже саме цей сором за насильство минулих часів робить нас кращими громадянами сучасних держав. Цей сором за минуле спонукає нас прагнути бути кращими, мудрішими та благороднішими, ніж наші предки та попередники. Цей сором вчить нас, як будувати краще майбутнє, щоб нам ніколи не довелося повторювати помилок і жорстокостей, скоєних нашими предками. Щоб ми були єдині у побудові кращого світу та кращих сусідських відносин.

Закінчу закликом: давайте любити й пишатися тим, що ми самі робимо одне для одного — поляки для українців, українці для поляків. Ми маємо на це вплив, можемо творити й продовжувати цей благородний союз і сусідство.

За те, що було скоєно в минулому, ми не несемо безпосередньої відповідальності. Ми можемо лише соромитися того, що наші предки 70, 80 і 100 років тому не змогли знайти кращого способу співіснування, ніж насильство.
Але насамперед ми думаємо про жертв, цих невинних людей, і згадуємо їхні імена та місця їхнього життя й смерті. Ми викопуємо їхні останки з землі — це принаймні те, що ми можемо зробити, аби порвати з ганебним минулим.

Вшануймо їх роздумами, пам’яттю, молитвою, а насамперед — шляхом побудови кращого життя для нас самих і наших дітей»

Дякую, Piotr Łukasiewicz

Я сумую разом з родичами жертв Волинської трагедії. І памʼятаю про десятки тисяч замордованих українців. Щоб таке більше ніколи не повторилося ми маємо бути разом у боротьбі з диктатурами , імперіями і злом. Прощаю і прошу пробачення, друзі поляки. І солідаризуюся з тимчасовим повіреним Польщі в Україні Пьотром Лукасєвічем. Ось його виступ в українському перекладі:

«Олика, Волинська область, Україна, 11 липня 2026 року:

Шановні пані та панове, дорогі друзі з України та Польщі,
Ваша Екселенція, пане Прем’єр-міністре, представники української влади, польські та українські родини, усі, хто прибув до Олики, щоб вшанувати пам’ять жертв насильства, які загинули під час Другої світової війни.

Ми маємо вміти прощати і маємо вміти просити прощення. Ми маємо усвідомлювати, що прощення та прохання про нього приходять тоді, коли ми зрозуміли й засоромилися помилок жорстокого минулого. Коли — подібно до держав, які розпочали війну: Німеччини, Японії та їхніх колабораціоністів часів Другої світової війни — ми усвідомили масштаб скоєних злочинів і сказали собі: це не може ніколи більше повторитися.

Фанатична любов до власного народу завжди веде до гріховного й жорстокого «очищення» якогось клаптика землі від інших народів.

Тепер ми, нащадки, маємо відкривати й запам’ятовувати імена людей, вбитих тоді. Ми маємо мати можливість знайти їхні останки й маємо мати можливість їх поховати. Тільки це й аж це.

Добре розказана історія — це історія з іменами, яка є уроком того, як не повторювати її помилок. Історія двох народів, що мешкають на одній землі, зазвичай є історією суперечок і взаємних страждань. Але також це урок кращого сусідства двох окремих, суверенних народів і держав. Урок на майбутнє.

Ми виправляємо цю історію, спокутуємо давні злочини, створюючи сучасні союзи, дружні стосунки та надаючи один одному взаємну допомогу. Польща пропонувала Україні такий союз і акти дружби з 1991 року, а особливо у 2022 році. Україна пропонує Польщі союз і акт дружби, зокрема тим, що тримає варварську Росію подалі від Центральної Європи.

Ми, поляки та Польща, вдячні Україні за героїчний захист нашої частини Європи. Україна та українці вдячні Польщі за надану допомогу та солідарність. Це єдина правильна симетрія між нами.

Віддаючи шану польським жертвам українського насильства на Волині, я не можу не згадати про українських жертв польського насильства на територіях колишньої Другої Республіки до війни та під час неї. Усе, що відбувалося на тлі Другої світової війни, було жахливим і непотрібним.

Однак я не створюю ані симетрії, ані не ставлю знак рівності між кількістю та якістю страждань. Я просто кажу, що ми пам’ятаємо, ми мусимо пам’ятати про минуле і про те, що в цьому минулому було ганебним і негідним. Ми не ставимо на п’єдестал винуватців цього насильства, хоча розуміємо обставини, за яких це насильство формувалося.

Ми розуміємо, що боротьба за національне визволення є кривавою, суперечливою і завжди пов’язана з болем та жертвами. Ми нагадуємо, що сучасні європейські держави виникли на основі крові, жертв та насильства, вчиненого в їхньому імені. Ми розуміємо насильство минулого, соромимося його, і завдяки цьому сорому краще розуміємо цінності, на яких будується наше сьогодення.
Ми, поляки, українці, євреї, білоруси, а також інші національності, що тут мешкають, згадуємо наших жертв, оплакуємо їх і соромимося винуватців злочинів, скоєних у ті часи.

Адже саме цей сором за насильство минулих часів робить нас кращими громадянами сучасних держав. Цей сором за минуле спонукає нас прагнути бути кращими, мудрішими та благороднішими, ніж наші предки та попередники. Цей сором вчить нас, як будувати краще майбутнє, щоб нам ніколи не довелося повторювати помилок і жорстокостей, скоєних нашими предками. Щоб ми були єдині у побудові кращого світу та кращих сусідських відносин.

Закінчу закликом: давайте любити й пишатися тим, що ми самі робимо одне для одного — поляки для українців, українці для поляків. Ми маємо на це вплив, можемо творити й продовжувати цей благородний союз і сусідство.

За те, що було скоєно в минулому, ми не несемо безпосередньої відповідальності. Ми можемо лише соромитися того, що наші предки 70, 80 і 100 років тому не змогли знайти кращого способу співіснування, ніж насильство.
Але насамперед ми думаємо про жертв, цих невинних людей, і згадуємо їхні імена та місця їхнього життя й смерті. Ми викопуємо їхні останки з землі — це принаймні те, що ми можемо зробити, аби порвати з ганебним минулим.

Вшануймо їх роздумами, пам’яттю, молитвою, а насамперед — шляхом побудови кращого життя для нас самих і наших дітей»

Дякую, Piotr Łukasiewicz